Проблеми і загадки громадянської освіти в Україні

Для людей, які займаються питаннями громадянської освіти в Україні, на певному етапі їхньої зацікавленності виникає ситуація роздоріжжя: ліворуч підеш - коня втратиш, праворуч підеш - … , прямо - … У такій ситуації попервах зрозуміло лише те, що треба йти вперед, оскільки повернення назад насправді не усуває проблем, а так само породжує їх, тільки в цьому випадку відбувається віддалення від мети і блукання в хащах. Отож, напрямок руху зрозумілий, питання полягає лише в тому, якими шляхами просуватися.

Досвід розвинутих демократій свідчить, що їх ефективність ґрунтується на збалансованості взаємовпливів суспільства і держави, і цей баланс - на користь суспільства, воно первинне тому, що за своєю якістю є громадянським суспільством. Самовідтворення цієї якості відбувається як через спеціальні освітні заходи , так і завдяки самому існуванню розвинутого громадянського середовища, яке є характеристикою способу життя, і, як наслідок, громадянська освіта та самовідтворення цього середовища з кожним наступним поколінням значною мірою тотожні. Те, що західні суспільства ще й усвідомлюють необхідність певного забезпечення базису цього процесу, свідчить про їхню глибинну переконаність у природності такого модусу існування. Надання необхідних знань молодим громадянам в системі освіти багаторазово закріплюється і тренується через здобуття індивідуального досвіду, умінь, навичок через спілкування з батьками та однолітками, участь в дитячих та юнацьких громадських організаціях, формування парадигми реалізації цілей шляхом вільної взаємодії в межах громадянського середовища. Яким чином все об'єдналося в систему - питання більш конкретнеі зрозуміти це можливо вивчаючи досвід кожної країни. Здається, це той випадок, коли відповідь і загадка виникають одночасно: специфіка України ще більша, ніж різниця між сформованими демократіями і, отже, запозичення їхнього досвіду має певні межи, включаючи беззастережно лише ціннісний компонент.

Можна тільки здогадуватись, скільки часу піде на формування громадянського суспільства в Україні. Хоча й існує певна суперечність між ринковою економічною системою та забезпеченням прав людини і громадянина, але їхній взаємозв'язок більше позитивний і демонструє тривалість взаємоузгодження, наслідком якого стає виникнення середнього класу, визначення суспільством місця держави (чого вартий несвідомий вислів "наша держава"), інституціалізацію демократичного середовища, вироблення відповідної моделі інформаційного простору, нарешті, зміни в горезвісному менталітеті, про які добре поінформовані оптимісти кажуть, що вони відбуваються з природною зміною поколінь. Увесь цей комплекс цікавить суб'єктів суспільного життя і лишається з'ясувати, хто з них може бути спільником у справі просування до громадянського суспільства, а хто видає себе за такого. Добре, коли ця тактична проблема в Україні не переросте в стратегічну на ґрунті cui prodest. Однак і серед беззастережних прихильників громадянської освіти існує певна неузгодженність. Якщо теоретичні підвалини громадянського суспільства розуміються більш-менш однотипно, то на рівні практики з'ясовуються певні пріоритети, як-от, перевага політичного компоненту чи зведення змісту до правознавчого ухилу, тоді як специфічним виглядає саме громадянськість в локальному і загальному розумінні, позаяк саме вона є серцевиною свідомого ставлення до всіх інших аспектів і забезпечує наступність зростання громадянської культури.

Необхідно з'ясувати парадигму формування громадянського суспільства і будувати

громадянську освіту виходячи з неї. Досить сильною залишається тенденція, позначена запитанням: що ми будуємо? Манівцем з минулих часів слугує чіткий план, який повинен бути втілений у життя, хоча насправді це навіть не утопія, оскільки "утопії завжди реалізуються, це їхна визначальна риса" (М. Мамардашвілі). Широко відомий спосіб спроб і помилок, котрий К.Поппер ушляхетнив як часткову соціальну інженерію, у нас, на жаль, методологічно і методично не відпрацьований, а саме він найкраще відповідає духу громадянського суспільства. Не варто зайвий раз констатувати незвичність для України такого підходу. Це та сама відповідальність, яка пов'язана зі свободою та мисленням, до яких закликав Кант, говорячи, що "треба мати мужність користуватися власним розумом". На щастя, ми позбавлені колишнього жорсткого регламентування в освіті, хоча, з іншого боку, відчувається необхідність більш чіткого визначення основних елементів освітньої системи, у зв'язку з чим можна було б передбачати її громадянську складову. У будь-якому разі маємо можливість поміркувати і над цим.

Перспективно було б доцільним використати перехід на дванадцятирічну загальну середню освіту, з яким пов'язаний перегляд змісту освіти та програм, для введення громадянської освіти в її

систему. Віддаленість у часі повномасштабного завершення освітньої реформи може бути використана для відпрацювання і випробування елементів громадянської освіти. Зараз важливо принципово утвердити в свідомості відповідальних осіб її необхідність і розпочинати серію пілотних проектів. Тим самим громадянська освіта вже виконуватиме свою функцію, а необхідні висновки з досвіду будуть накопичуватись. Деяку інформацію для роздумів надає вже існуючий досвід середньої школи. Її основними завданнями і напрямками діяльності є навчання, виховання і розвиток молоді. Останнім часом (під впливом лавинної інформатизації) нарешті була усвідомлена думка Монтеня, що "мозок гарно влаштований вартує більше, ніж мозок гарно наповнений" і місце навчання в освітньому процесі зазнало змін: знання, залишаючись певною базою навчання, втрачають безумовну першість порівняно з уміннями та навичками. Натомість, розвиток особистості, тобто створення її необмежених суб'єктивних можливостей діяти та самовдосконалюватись набуває все більшої актуальності в плані інноваційних методик та технологій. Але ще більш цікавим в контексті громадянської освіти стає питання про роль виховного елементу. Виховання може і повинно розглядатись в громадянській освіті як серцевинний компонент, в якому робиться найбільший акцент на ціннісній складовій, котра не просто повинна існувати в свідомості ("знання про"), а визначає собою лінію поведінки через моральні переконання. Таким чином, головною призмою, через яку заломлюється процес громадянської освіти, виступає виховання, звичайно, в єдності з розвитком і навчанням. Формально це виглядає як організація середовища, яке впливає на особистість, простору її діяльності, наближеного до реального життєвого простору і процесів, які в ньому відбуваються.

У зв'язку з цим доцільно прискіпливіше придивитися до співіснування в середніх навчальних закладах двох типів взаємостосунків учителя та учнів, які визначають собою атмосферу, клімат зростання особистості. Один тип можна визначити як педагогіку співробітництва, в рамках якої так звана педагогічна дистанція розуміється не формально, а досить широко, сама створюючи можливість педагогічної творчості, інший тип узагальнимо як авторитарну педагогіку, спрямовану перш за все на забезпечення формального авторитету педагога в очах учнів, що значно звужує спектр педагогічного впливу. Спробуйте відгадати, який з них більше пасує духові громадянської освіти. Проблема полягає в тому, як зробити, аби, по-перше, цю загадку загадали собі всі педагоги, по-друге, щоб вони дали на неї правильну відповідь, яка мала б практитчні наслідки. Тут ми ризикуємо потрапити в пастку "глобалізму", небезпідставно вбачаючи залежність від створення відповідної суспільної атмосфери, тобто від виникнення самого громадянського суспільства, але така відповідь була б відомою логічною хибою petitio principii, оскільки освіта - один з визначальних чинників цього процесу. Покладання великих надій на адміністративний вплив також нагадує ту щуку, яку кинули у річку. Залишається сподіватись, що інституалізація громадянської освіти в силу системного єфекту відбудеться таким чином, коли сама собою стане зрозумілою невідворотність демократичного напрямку розвитку.

На перший, абстрактний, погляд, навіть введення якогось уніфікованого курсу з громадянської освіти суперечить принципу свободи, як основної риси громадянського суспільства. Але оскільки "диявол таїться в деталях", варто перейнятися тим, як здійснюватиметься викладання і контроль за ним, сформулювавши зміст і сформувавши систему громадянської освіти в середній школі. Для цього є значні передумови, десь більш формальні, десь більш змістові. Коли починати? Аби не запізнитися!

Маючи на увазі положення Закону України "Про загальну середню освіту" та вікові можливості учнів, на першому ступені (1-4 класи) та протягом більшої частини другого ступеня (5-8

класи) варто було б зконцентрувати увагу на виховному компоненті, забезпечуючи первинну

орієнтацію дітей в соціумі, закладання нормативів і цінностей суспільної поведінки, розвиток

ініціативи, комунікативних навичок та необхідних соціально-психологічних якостей у тісному зв'язку з реаліями життя класу, школи, району, міста, країни, світу. Зважаючи на інтегрованість навчально-виховного процесу, це може здійснюватись як через повідомлення необхідної інформації (на уроках, спеціальних заходах), так і через виховний вплив. Щоб забезпечити дієвість такого впливу, варто до визначення напрямків виховання в середніх закладах освіти ввести компонент громадянського виховання, спираючись на визначені законом завдання загальної середньої освіти (стаття 5 Закону) та маючи на увазі автентичне розуміння громадянської освіти, тобто, не плутаючи його, наприклад, з патріотичним чи національним вихованням. Отже, йдеться про наповнення існуючої системи виховання новим змістовим компонентом.

На другому етапі (9 клас та 10-12 класи), продовжуючи виховний вплив можна було б збільшити роль навчального компонента, аби забезпечити якісно новий рівень громадянського

розвитку. Реалізуючи можливості вже існуючих дисциплін (історія, соціальна та економічна географія тощо) з висвітлення понять та ідей, що стосуються демократії, можна було б

переструктуризувати курс з основ правознавства, врахувати досвід вивчення факультативного курсу "Людина і світ" і створити систематичний курс, умовно - громадянознавство, - для 9-12 класів як предмет інваріантної частини Базового навчального плану загальноосвітніх навчальних закладів. Зокрема, виходячи з досвіду, практичних потреб та вікових можливостей учнів, орієнтовний зміст такого курсу міг би включати:

9 клас - практичне право;

10 клас - елементи теорії держави і права, конституційне право;

11-12 класи - громадська і громадянська позиція та діяльність (з елементами соціології, соціальної психології, політології, юридичних та економічних знань тощо).

Обов'язковий навчальний час на вивчення цього курсу можна було б встановити мінімально 1 годину на тиждень із його збільшенням, за бажанням школи, за рахунок варіативної складової.

Духові і сутності такого курсу об'єктивно суперечать пасивно-репродуктивні форми і методи навчання. І тут можна зупинитися на двох аспектах якісного перетворення системи викладання. По-перше, існують певні психолого-педагогічні та дидактичні закономірності освітнього процесу, які хоча й не ігноруються, але значною мірою спотворюються класно-урочною системою в нових умовах інформаційного суспільства. Це призводить, з одного боку, до звуження можливостей різнобічної активності учнів, а з іншого - до їх перевантаження. Вже існуючі нетрадиційні системи навчання (наприклад, модульно-розвивальна система) запобігають цим недолікам і є значно гнучкішими і перспективнішими. По-друге, - і це суттєво пов'язано з першим, - спектр засобів у громадянській освіті повинен включати переважно діяльнісні методи і форми, зорієнтовані на особистісні, творчі, активні установки (практикуми, комунікативні форми, дискусійні підходи, ігрові методики, наближені до реальності), оскільки просте отримання знань зовсім не гарантує їх застосування на практиці. Нові підходи до навчання повинні надавати необхідний простір для цього.

Для вирішення проблеми практики громадської та громадянської діяльності дуже ефективною є система самоврядування учнів, змодельована на основах громадянського суспільства. Протягом всьго часу навчання в школі учні, чи то як активні діячі (старші школярі), чи то як спостерігачі та стажери (школярі молодшого та середнього віку) могли б накопичувати відповідний досвід, відпрацьовувати способи майбутньої громадянської діяльності і не лише на прикладі шкільних проблем, а й на матеріалі функціонування територіальних громад, органів місцевого самоврядування, громадських організацій. Знов таки, загадкою залишається те, як існуючі в більшості випадків підходи до самоврядування можуть бути перетворені в таку нову якість, хоча прецеденти є і вони свідчать про серйозне ставлення учнів до цієї гри насправді.

Зараз важко окреслити детальні контури української системи громадянської освіти. Дорогу здолає той, хто йде. Тим, хто спробував подивитися на суспільне життя та освітні проблеми під новим кутом зору, зрозуміло, наскільки цікавіше, дарма, що важче, рухатись вперед. Тим, хто здійснив певні зусилля над собою, зрозуміло, що вони вже не можуть інакше. Тим, хто іде вперед з оберненим назад обличчям (варіант: іде догори по сходах, що ведуть вниз, як співалося в одній з пісеньок), хотілося б нагадати, що проблеми визначаються задля того, щоб їх вирішувати. Здається, відповідь на останню загадку цього викладу - як бачить автор вирішення проблем громадянської освіти в Україні, - зрозуміла.